Читати книгу - "Тут могла б бути ваша реклама"

Мала приходить спитати, чи ми хочемо кави, і, діставши відмову, зараз же вшивається, – могла б і лишитися, помогти мені, все-таки вона куди краще за мене говорить по-англійському, а я тут мучуся, як даун, шукаючи слів, Густав каже «йо» й ні фіґа не розуміє, єдині, хто нас по-справжньому розумів, були поляки, от із ними таки справді було повне «йо», і пояснювати нічого не треба було, – поляки переживали це як свою другу молодість, другу «Солідарність», з першого дня, коли прибули польські парламентарі і я вгледів по 5-му каналу їхню цьотку, як вона стояла на сцені Майдану з тим самим виразом, що в наших стариків, піднісши два пальці вгору «вікторією», наче благословляла нас тим жестом, я відразу втямив, що поляки в порядку, – навіть їхня молодь, яка «Солідарности» не застала, вміла впізнавати її в тому, що бачила в Києві, вони отримали од своїх батьків ключа, отримали до цієї опери партитуру і вміли її читати, і ще щось трохи вкурювали німці, «оссі», – ті теж згадували за аналогією своє: вісімдесят дев’ятий, падіння Муру, wir sind ein Volk,[78] але в них це було вже більше на емоційному рівні, без вдупляння в підтексти, – усі ж решта просто вешталися серед натовпу, ловлячи свій драйв од розмаху людської стихії, свою давку адреналіну – віндсерфінґ на шару, революційні канікули в столиці якоїсь мутної екс-радянської республіки, розташованої десь в азійських степах між Албанією й Білоруссю, і вони щиро перлися од своїх на цій території етнографічних відкриттів (яке велике у вас місто, здивовано повторював британський оператор, із яким ми тоді півдня знімали пліч-о-пліч), – од того, що ми, албаноруси, чомусь не гріємося на морозі водкою і всі три тижні вуличного стояння держимося сухого закону (так вони з’ясували для себе, що ми не росіяни!), – що ми не б’ємо шибок, не трощимо вітрин, і взагалі, всупереч сподіванням, нічого й нікого не б’ємо, жодного роз’юшеного носа на пред’яву дядям у Москві й Вашинґтоні, які тимчасом грозили на весь світ албаноруською громадянською війною, новими Балканами, так що своєю поведінкою ми, самі того не відаючи, сильно вставили зовсім не самим тільки москалям, просто москалі виявились неповороткі, як ведмідь на бетеері, і не зуміли вчасно вивинутись, а от прудкі-меткі американські дипломати, котрі весь час просиділи були в запічку, чекаючи, чия візьме (не покинули території посольства навіть у ту стрьомну ніч, коли наметове містечко чекало атаки й звернулося до всіх акредитованих у місті чужинців з проханням виставити на Майдані міжнародний «санітарний кордон»!), – ці молодці, нічого не скажеш, зорієнтувалися у змиг ока і, не встиг нам тут охолонути Хрещатик, уже навзаводи сурмили своїй пресі про те, як то вони тут круто навчили нас, албанорусів, шанувати демократію й законність (тимчасом Густав пропускає ще один знімок, який нічого йому не говорить: вікно житлового дому на Грушевського, в ньому рука, що тримає помаранчевого чайника, якби збільшити, побачив би – рука стареча, висхла на курячу лапку: бабця явно неходяча, тільки так, із вікна, і годна приєднатися до колони демонстрантів, пам’ятаю, як, ідучи в колоні, почув, що попереду починають скандувати щось незвичне, виявилося: «Ба-буш-ка!» – хтось помітив того чайника, хитливу, підняту вгору кволою рукою помаранчеву пляму у вікні, і голови стали масово повертатися в той бік, що там, що таке? – он, он, диви-диви! – і я й собі закричав з усіма: «Ба-буш-ка!», і навів об’єктива, скліпнувши сльозу, – чомусь ніщо так не пробивало мене в ті дні на сльозу, як власне старушки, оті, що вдень і вночі шкандибали на Майдан, ослизаючись на круто-спадистих вуличках, несучи в наметове містечко весь свій пропахлий убогою старістю скарб: плетені шалики й шкарпетки зі старих комодів, кілька загорнутих у чисту хустинку гарячих картоплин, які коменданти приймали від них майже врочисто, либонь, теж із клубком у горлі, хоч перед хвилею буквально благали в дамочок у норкових шубах і в під’їхалого Лендровером власника французького ресторану з повним багажником обідів: люди, не несіть більше хавки, вже не маєм куди дівать!.. – дивлячись на цих бабульок, на їхню вперту, мовчазно-цупку витривалість, – повік не забуду тої, що носила з дому чай у півлітровому термосику, в натовпі його ставало на три неповні стаканчики, три секунди розливу, – і бабулька зі своїм термосиком поволі повзла назад до хати обледенілою Михайлівською заварювати нову порцію, скільки ж таких ходок робила денно?! – я вперше по-справжньому вразився їхньою страшною, якоюсь земляною, нутряною жизньою силою, якої не переломили ні голод, ні війни, ні табори, ніякі страхіття, що випали їм на віку, до злиденної старости включно, – так, ніби весь той рабський труд перетерплювання життя, що вони вправляли десятиліттями, був усього тільки лихим сном історії, розгрою, дурнуватим парі, на яке чорт заклався з Богом за Йова – і програв ік своїй чортовій мамі, бо на смертній постелі ці висушені Йови, які не могли вже сподіватися для себе в нагороду ні стад, ні пасовиськ, з останніх сил піднімали у вікні немічну лапку, салютуючи свободі, – і я тоді подумав, що коли вже шукати точного образу для цієї революції, для нашої «Свободи на барикадах», то це має бути не юна краля з жовтогарячою гвоздикою перед кордоном спецназівських щитів, хоч як воно драйвово виглядає на плакатах, – а та згорблена, мов кількасотлітня віком, незнищенна й незламна старушка з Михайлівської з її трьома ковтками гарячого чаю: грійтеся, діточки, хай вам Бог дає сили, – ось це була би дійсна про нас правда, та тільки ж кому на фіг потрібна у вигляді символу стареча плоть?..)

ВОНА: …Малий явно надувся на мене, що покинула його самого розбиратися з цим голандезом, але що я вдію, коли мені руки викручує в тисячний раз перемелювати язиком те саме!.. Не можу, хоч убий. Чим більше про це говориш, тим більше повторюєшся, а потім раптом виявляєш, що в процесі говорення здохло всяке живе відчуття тих днів, – залишились самі слова, механічні блоки, як на магнітофоні, і от уже ціла розмова тупо з’їжджає на політику, на картинку в телевізорі: